! Всі питання щодо направлення працівника у відрядження регулюються Інструкцієюпро службові відрядження в межах України та за кордон,щозатвердженанаказом Мінфіну України від 13.03.1998 № 59.
Відповідно до цієї Інструкції відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства, на певний строк до іншого населеного пункту для виконання доручення поза місцем його постійної роботу (за наявності документів, що підтверджують зв'язок службового відрядження з основною діяльністю установи).
Згідно зі статтею 31 КЗпП роботодавець не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором, у т.ч. й поїздки у відрядження для виконання завдань, не пов'язаних з виконанням своїх обов'язків, які закріплені у посадовій інструкції працівника. А направлення у відрядження за розпорядженням керівника для виконання завдання, обумовленого трудовим договором, є обов'язковим для працівника.
Якщо працівник без поважних причин відмовляється поїхати у відрядженнядля виконання завдань, обумовлених трудовим договором, це може розглядатися як порушення трудової дисципліни, за яке може бути застосовано дисциплінарне стягнення.
Водночас відповідно до статті 176 КЗпП не допускається направлення у відрядження вагітних і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а статтею 177 КЗпП встановлені обмеження, згідно з якими жінки, які мають дітей віком від трьох до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть направлятися у відрядження без їх згоди. Крім того, відповідно до статті 186-1 КЗпП гарантії, встановлені статтями 176 та 177 цього Кодексу, поширюються також на батьків, які виховують дітей без матері (у т. ч. у разі тривалого перебування матері в лікувальному заході), а також на опікунів (піклувальників), прийомних батьків.
